Кладовище кораблів в Аральському морі

Пише блогер Денис Французів:

Проїжджаємо через селище Жаланаш. Повне відчуття, що потрапили в якийсь постапокаліптичний фільм, а якщо точніше — то в стару другу частину «Божевільного Макса». Вода відступила, земля випалена сонцем, нікому не потрібні човни лежать на суші. І серед цього всього живуть люди.

З'їжджаємо з грейдера, надовго залишаючи цивілізацію позаду. Втім, за цим адже ми і їхали! З даху Дэфа виходять цікаві види а-ля «з висоти пташиного польоту».

Незабаром ґрунтовка зникає, і стає ясно чому — ми серед великого солончаку. Такир, випалена земля. За кіркою, яка з вигляду здається твердою, ховається глина. Слизька, в'язка, підступна.

До цього тут тиждень йшли дощі, і тепер ми дуже обережно вибираємо собі шлях. Навіть у такі нешкідливі з вигляду місця не ризикуємо з'їжджати, так як до допомоги кілька десятків кілометрів, а лебедиться тут не за що. Тому доводиться постійно шукати шляхи об'їзду.

Втім, види, з'являються на горизонті, з лишком все компенсують.

Після довгої і нудної тижні перегонів рельєф — немов ковток свіжого повітря.

Чим далі їдемо, тим сильніше відчуття, що ми на Марсі. Колись дуже-дуже давно ці скелі були під водою.

Грунтовка ж тим часом просто манить нас далі, дізнатися, що ховається за черговим поворотом.

Ээээ... Кулясті конкреції? Тут? Але, у всякому разі, рік тому біля Шергалы ми бачили абсолютно те ж саме!

Зриваючись зі схилу, дрібні камені залишають за собою химерні доріжки, причому кожен з них чомусь рухається по своїй траєкторії, відмінною від прямої лінії.

Ну краса!

Під час чергової зупинки абсолютно випадково залізаю на схил гори, щоб сфотографувати кемпер на тлі моря. Так, а що це за чорна крапка у нас на горизонті? Де мій телеоб'єктив?

Подивимося ближче. Та це ж...

Корабель, та ще й практично цілий! Очам своїм не вірю! Ось це удача, адже ми нічого не знали про це місце!

Звертаємо з грунтовки і по азимуту прямуємо до берега. Так, не кожен день з лобового скла Дэфа відкривається така картина. Втім, близько під'їжджати не стали з-за боязні заболоченості грунту.

Лежить собі на невеликій мілини в парі десятків метрів від берега. Таке відчуття, що все своє життя тільки й робив, що чекав нас.

Виглядає набагато краще, ніж ті судна, біля яких ми провели ніч. Можливо, все-таки дається взнаки віддаленість від населених пунктів.

Загальний вигляд. Шкода, що з-за води до нього не вийшло підійти ближче. Але можливо, воно й на краще.

Подивимося направо... Що там у нас? Очманіти можна, адже він тут не один!

Взагалі, по дорозі до берега ми вирішили пообідати на місці з таким приголомшливим виглядом, але кораблі далеко змінили наші плани. Швидше до них! Раптом вони попливуть???

Незважаючи на уявну близькість, шукали ми їх довго, і виною тому берег моря, який опинився на добрий десяток метрів нижче степової доріжки. Можна просто проїхати повз і взагалі нічого не побачити!

Покручений велетень лежить на морському березі. А що там на ньому таке видніється?

Вицвілий прапор зниклої країни на утонувшем кораблі...

Аж до мурашок по шкірі. Мабуть, це було моїм самим сильним відчуттям за всю експедицію. А навколо ні душі, лише ми стоїмо на березі і хвилі продовжують битися об борт померлого судна.

Поруч спочиває ще один корабель.

Кран з блоком і розсувні стулки на палубі.

Інший ракурс. Знали люди, які побудували ці кораблі, що їх чекає така доля?

Так і лежать вони на березі моря, покинуті і забуті. Хоча, напевно, їм було б краще, щоб люди про них зовсім не згадували...

Тим часом ненадовго визирнуло сонце, і ми побігли до судна далеко. Лазурне море, чисте небо, білий пісок узбережжя — ідилія!

Коли ми підійшли впритул, через рельєф місцевості видався перший корабель, біля якого ми побували. Було дуже жарко, добре за тридцять градусів, і він тремтів немов в потоках розпеченого повітря.

Ми ж з цікавістю ходили навколо. З-за того, що цього корабля не пощастило опинитися на самому березі, збереження у нього значно гірше. Місцеві жителі потихеньку зрізають те, що можна зрізати.

І тут ми відчули запах... Запах старої машини. Іржавий метал, нагрітий сонцем, упереміш з маслом, морський водою і теплим вітром, що дмуть з боку степу. Запах корабля, який лежить тут не одне десятиліття. Його не сплутаєш ні з чим.

Взагалі, я сам дуже люблю старі машини і механізми. Зроблені в ті далекі часи, коли людство ще не знало про пластик і «запрограмоване старіння». Мені вони чомусь здаються живими.

Саме з цими думками я зазирнув у трюм. Адже у цього велетня було зовсім інше призначення. Але доля склалася інакше...

Так і спочивають ці кілька кораблів на самому березі пішов моря, чекаючи своєї долі. Місцеві жителі в розмовах з нами «ласкаво» називали їх «металобрухт», і цих людей теж можна зрозуміти — коли немає роботи і немає чим годувати сім'ю, стає якось не до сентиментів.

Ну а ми в свою чергу були просто ради того, що встигли застати цей «металобрухт», зроблений багато років тому в далекій країні... В країні під назвою СРСР.